1. Товариство Ісуса на території Західної України
2. Товариство Ісуса на території Центральної та Східної України
3. Східний відділ Товариства Ісуса
4. Єзуїти в Україні після Другої світової війни

1. Товариство Ісуса на території Західної України

Пастирське служіння ордену св. Ігнатія на українських землях бере початок з середини 60-х років XVI століття, і цю місію отців-єзуїтів оцінюють неоднозначно. Протестанти вбачають в єзуїтах ідеологів Контрреформації, православні вважають їх причиною розколу в Київській Церкві (мається на увазі Берестейська унія), a католики вказують як на позитивні, так і на негативні сторони діяльності ордену.

Отже, до Речі Посполитої єзуїти прийшли спочатку на етнічні землі Польщі (1564 р.), потім Литви (1569 p.), a згодом і України (1574 p.). На цих теренах представники Товариства Ісуса працювали не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але також і для Греко-Католицької та Православної Церков.

Першим у 1555 році прибув до Варшави єзуїт Альфонс Салмерон - близький товариш святого Ігнатія. Отець Салмерон був теологом монсеньйора Ліппомано - першого папського нунція в Польщі. У 1558 році, разом із наступним папським нунцієм, до Польщі прибули єзуїти Петро Канізій і Теодор Жерар. Особливо вагомою була місія отця Канізія - провінціала Товариства Ісуса в Німеччині. Саме він переконав Варминського єпископа Станіслава Гозія запросити єзуїтів для боротьби із поширенням вчення протестантизму. Але офіційне запрошення єзуїтів стало можливим лише у 1564 році, коли Великий князь Литовський і король Польський Зиґмонт II Август прийняв рішення Тридентійського Собору. У листопаді цього ж року дев'ять єзуїтів приїхало у Варминську дієцезію, a в січні наступного року заснували свій перший осередок у місті Бранево.

На українські етнічні землі Речі Посполитої єзуїти прибули на запрошення Перемишльського єпископа Валентина Гербурта. У 1574 році вони заснували в Ярославі своє представництво і колегію. Згодом свої місійні осередки отці-єзуїти створили у Перемишлі, Львові, Станіславі та інших містах.

Прийшовши у край з чисельним православним населенням, єзуїти стали свідками як відлуння колишньої високої культури краю, так і тих суспільних змін, які вже доторкнулися України і почали призводити до її занепаду. Отці-єзуїти взяли активну участь у суспільних процесах, започаткувавши нові душпастирські концепції, розвиваючи місіонерську діяльність, a оскільки мали добрі педагогічні здібності, то також змогли запропонувати свою навчальну методику і засновували школи, колегії та академії.

Які ж церковно-суспільні умови зустріли єзуїти в тогочасній Україні? У XVI столітті внутрішнє життя у Церквах латинського і візантійсько-­слов'янського обрядів було майже однакове - критичне на межі занепаду.

Очевидно, що на відміну від православного духовенства, римо-католицькі священики були краще освічені, але в обох церквах зустрічалися єпископи, які не мали богословської освіти та мало піклувалися про душпастирську працю. Найбільш принизливим ж було те, що духовенство залежало від примх короля, від його втручання у внутрішнє церковне життя, що спричиняло неабиякі конфлікти за отримання дохідних парафій, монастирів чи єпархій. Церква занепадала інституційно і структурно – у менший мірі Римо-Католицька, у дещо більшій Руська, a це, в свою чергу, допомагало активному поширенню в Україні протестантського вчення. Щодо Руської або, сказати краще, Київської Церкви, то її зв'язки із Константинопольським патріархатом були формальні, і все зводилося лише до служіння Літургії та виконання церковних треб у візантійсько­-слов'янському обряді.

І саме тоді із Заходу прибули нові місіонери, почало поширюватися нове розуміння Христового благовіщення. Римський Престіл створив у Речі Посполитій свою нунціатуру; реформа церковного життя, яка розпочалася в Апостольській столиці, досягла й теренів Київської Церкви.

Участь єзуїтів у підготовці Берестейської унії

Здобуваючи щоразу більший успіх у справі духовної реформи Римо-Католицької Церкви у Речі Посполитій, місіонери Товариства Ісуса звернули свою увагу і на православних. Орден св. Ігнатія почав перейматися питанням русинів та їх об'єднання із Апостольською столицею. A оскільки в той час розуміння еклезіології і сотеріології було уніфіковане, тому в ім'я спасіння душ пропонувалося не тільки об'єднання з Римом, але і прийняття латинського обряду, не кажучи вже про повну адміністративну залежність. Спочатку Товариство Ісуса запропонувало саме таку концепцію унії. Особливо її пропагували віленські єзуїти, a зокрема відомий Петро Скарга. У своїй книзі, яка має довгу назву «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про відступ греків від цієї єдності. З попередженням і нагадуванням до народів руських, що стоять при греках» отець Скарга відверто критикував візантійську традицію русинів, православну еклезіологію і церковнослов'янську мову; вказував і доводив русинам, що вони не мають богослов'я, гуманітарної освіти, абстрактного мислення, розвиненої церковної структури та організацій. Цю критику він обґрунтовував на підставі порівняння з успішною католицькою реформою, яка осучаснила Церкву, чітко окреслила богословське життя, покращила духовність пасторального служіння, поширила нову релігійну ментальність. Представники Київської Церкви, на жаль, на аргументи Петра Скарги не мали що відповісти, але залучилася до цієї дискусії та почали шукати засоби й способи для власної реформи. Єзуїти підхопили ініціативу руської шляхти і погодилися вести процес підготовки унії Київської Церкви із Апостольським Престолом.

Але принагідно треба зазначити, що концепція унії, яку пропагували Петро Скарга і Бенедикт Гербест, не була типовою для всього Товариства Ісуса. Загалом ж, орден в подібних процесах дотримувався, якщо говорити по сучасному, методу інкультурації. Це підтверджують розпорядження генералів ордену: отця Вітеллескі - у 1625 році, отця Оліви - у 1665 році, отця Татбурінні - у 1704 році. Ці генеральні настоятелі ордену не лише заборонили переманювати католиків візантійсько-слов'янського обряду в обряд латинський, але й розпорядилися, щоби єзуїти в Речі Посполитій вивчали візантійський обряд, місцеві традиції, духовність і церковнослов'янську мову.

Частина єзуїтів поділяла погляди щодо унії відомого українського латиномовного письменника Станіслава Оріховського, який ще у 40-60-тих роках XVI століття розвивав ідею унії Католицької і Православної Церков саме за принципом рівності віросповідань, тобто в контексті рішень Флорентійського Собору. Серед таких єзуїтів можна згадати отця Мартина Латерну, який народився в Дрогобичі. У 1570 році він вступив до чину єзуїтів. Був професором риторики, проповідником, капеланом гетьмана Миколи Мелецького, a від 1580 року - сповідником короля. Але від політики королівського двору тримався здалека, провадив душпастирську і благодійну діяльність. У 1591-1595 роках був настоятелем ордена у Львові та дорадником і теологом архієпископа Дмитра Соліковського у справах підготовки Берестейської унії. Загинув на Балтійському морі як мученик за віру, коли корабель, на якому він плив, захопили протестанти.

Ще одним із прихильників унії в сучасному розумінні «єдності у багатоманітності» був секретар генерала ордену єзуїтів отець Антоніо Поссевіно (1534-1611 рр.), якому доручали полагоджувати складні церковні та політичні справи. У 1581 році він вирушив до Москви з місією посередника для укладення миру між Річчю Посполитою і Москвою, проте його головне завдання полягало у вивченні релігійного життя тогочасної Московії. Після завершення своєї місії Поссевіно написав два трактати - «Лівонія» i «Московія». Цю інформацію Апостольський Престол мав би використовувати для вироблення методики душпастирської діяльності у Східній Європі.

Отець Поссевіно вважав, що на цьому європейському терені місіонерську працю доцільно було б розпочати серед народу, який проживає на давніх землях Київської Русі, що перебували під владою польського короля. Метою цієї праці мало б бути поєднання православних ієрархів на цих територіях з Католицькою Церквою, a не їх перетворення на «латинян». Практичні шляхи католицької місії та подальшої унії отець Поссевіно бачив такими:

- розпочати переговори з православним єпископатом;
- започаткувати просвітницьку роботу серед української шляхти;
- створити католицькі семінарії для місцевої православної молоді;
- налагодити переклади i видання богословських книг русинською мовою.

У 1583 році, з метою реалізації своєї програми унії, отець Поссевіно написав лист до кардинала Ді Комо. Він просив надіслати русинський і московський шрифти, щоб видавати церковні книги для потреб єзуїтських колегій і для загального розповсюдження. Але в Римі прохолодно поставилися до його прохання й не дали відповіді. Однак отець Поссевіно і далі наполягав, тоді йому категорично відмовили під приводом використання шрифтів для друку слов'янського перекладу катехизму отця Канізія.

Як підсумок цієї теми можна навести висновок науковця Василя Ульяновського із його книги “Історія Церкви та релігійної думки в Україні”: «Єзуїти зробили досить вагомий внесок у теоретичне опрацювання ідеї унії, запропонували конкретні методи її проведення та впливали у цьому напрямку як на курію, так і на королівську владу. Однак їхню роль і практичну участь у підготовці Берестейської унії не слід перебільшувати, a тим паче абсолютизувати. Водночас і Римська курія не зуміла належним чином оцінити заходи Поссевіно. Його відсторонили від справ на Сході, не дочекавшись практичних результатів його унійної програми. Важливо зазначити, що Антоніо Поссевіно був одним з найкомпетентніших і реально мислячих діячів Римо-Католицької Церкви, причетних до розробки її східної політики, і одним з найкращих представників ордену єзуїтів, які діяли в Речі Посполитій».

Поширення місійної праці 

Але повернімося до початків місійної праці ордену на етнічних українських землях. Загалом, методику пастирської діяльності Товариства Ісуса можна кваліфікувати як синхронну. Тобто спочатку в тому чи іншому поселенні засновували місійну станцію, потім організовували парафію і об'єднували парафіян у різні церковні братства, далі засновували школу, інтернат для учнів, аптеку, a в більших містах - школи або колегії.

Львів

Отже, після Ярослава наступним місійним осередком став Львів, де у 1589 році отці-єзуїти розпочали душпастирське служіння в «жебрацькій каплиці» Кафедрального собору, a з 1594 року - в дерев'яній каплиці Святого Станіслава. Згодом, у 1610 році, розпочали будівництво костелу Святих Петра і Павла, яке завершили через півстоліття.

На ниві просвітництва теж відбувався поступ. У 1607 році завершилося будівництво колегії єзуїтів, на базі якої поступово відкрили школи: граматики і поезії - у 1608 році, риторики - у 1609 році, логіки – у 1611 році, математики і фізики - у 1613 році. Через два роки створили також бурси для дітей з бідних родин, зокрема музичну бурсу для тих вихованців, які були зобов'язані співати в церковному хорі. У 1650 році відкрили спершу курс теології, a потім і філософії. У 1749 році єзуїти відкрили Львівську колегію для дітей зі шляхетних верств або, як тепер кажуть, еліти. До навчальної програми колегії належали наступні предмети: польська, німецька та французька мови, історія - загальна і Польщі, географія, хронологія, математика, геометрія, архітектура, право, статистика і політологія. При цьому навчальному закладі також працювали астрономічна обсерваторія, театр і бібліотека.

Важливою подією і майже детективною історією стало надання Львівській колегії отців-єзуїтів статусу академії. Отже, у 1661 році король Ян Казимир спеціальним указом надав колегії статус академії, але Сейм відмовився потвердити рішення короля внаслідок опору Краківської академії. У 1673 році, на підставі булли Папи Юлія ІІI, Львівська колегія отців-єзуїтів отримала від генерала ордену отця Павла Оліви право надавати наукові ступені з теології і філософії. Майже через століття - у 1758 році, завдяки підтримці архієпископа Вацлава Сераковського король Август III знову надав Львівській колегії статус академії, a Пaпa Климент XIII підтвердив його наступного року. Однак в результаті чергового опору Краківської академїї і довгих суперечок про академічні права, з 1764 року львівські єзуїти не надавали наукових ступенів. Проте цей приклад доводить, якими важливими осередками освіти для духовенства і світських осіб ставали єзуїтські навчальні заклади, як важко, але ретельно будувалася мережа різних рівнів єзуїтських шкіл. У цій навчальній системі могли здобути освіту всі суспільні верстви - від найбідніших до шляхти.

Не меншого значення надавали єзуїти і друкованому слову. У 1615 році вони відкрили власну друкарню, в якій надрукували понад 700 різних видань. Це були не тільки релігійні книжки, але значну частину загального накладу становили шкільні підручники з історії, географії, математики, філософії та інші. З технічної і естетичної точки зору друкування книг було на високому рівні. Після заборони ордену в 1773 році, вартість друкарні оцінили у 4798 польських злотих та передали міській владі. I відтоді невідомо, куди вона поділася.

Варто згадати і про мережу єзуїтських аптек, які досить часто єзуїти створювали у країнах своїх місій. У Львові її відкрили у 1610 році, і вона дуже швидко розвинулася. Під час візитації львівського представництва отців-єзуїтів, яке проводив у 1644 році отець Фабрицій Банфі, львівські аптекарі скаржилися йому, що не можуть дати собі ради у конкуренції із єзуїтською аптекою. І це при тому, що цей заклад надавав послуги лише самим єзуїтам, їхнім добродіям і найбільш убогим верствам населення. Після заборони Ордену вартість аптеки оцінили у 8120 злотих.

Можна розповісти й про ще одну із багатьох ініціатив Товариства Ісуса. У 1601 році вони відкрили у Львові фінансовий заклад, який називався «Банк побожний». Ця інституція мала характер теперішніх кредитних спілок і була засобом захисту бідних верств населення від лихварського визиску. Ініціатива створення такої інституції виникла у 1584 році серед краківських єзуїтів. Вони зорганізували парафіян костелу Святої Варвари в Архібратство милосердя. У «Статуті» братства - в дев'ятому параграфі, записано, що доцільно заснувати «Банк побожний», «аби зі свого капіталу надавати безпроцентні позики». «Статут» Архібратства милосердя та інституцію «Банка побожного» затвердив кардинал Алдобрандіні, a Святіший Отець Григорій XIV потвердив їх у своїй буллі «Ex debito ministerii».

З метою вдосконалення духовного життя вірних, єзуїти запровадили невідомі в Галичині травневі і червневі «набоженства», які галичанам припали до душі, a також постійно дбали, щоби зорганізувати мирян у різні товариства - Братство доброї смерті, Братство милосердя, Братство Найсвятіших Сердець Ісуса і Марії, Братство Провидіння Божого, Братство слуг Марії, Братство Серця Ісусового.

Хирів

Неможливо оминути увагою ще одне вагоме досягнення єзуїтів на педагогічній ниві, тобто важливий у ХІХ-ХХ століттях центр шкільництва - конвікт у Хирові, який відкрили у 1886 році. Реалізувати цей проект вдалося завдяки фінансовій допомозі членів «Апостольства молитви» з усього світу, a також державних і церковних діячів та приватних осіб. Це ще раз доводить, наскільки фаховими і необхідними для суспільства були навчально-виховні заклади Товариства Ісуса. Хирівський конвікт або інтернат отримав державний статус завдяки створенню цілісної навчально-виховної методики. У той час це було безпрецедентною подією у австрійському шкільництві, a досвід та мета навчально-виховної системи єзуїтів, викладені в програмному документі «Ratio Studiorum» (1599 р.), були застосовані в повному обсязі.

Найбільша кількість учнів у цьому конвікті досягла 479 осіб. Здебільшого - 96 % - були римо-католиками, 3 % - греко-католиками та 1 % - вірмено-католиками. Дітей греко-католиків обслуговували греко-католицькі священики, щоб забезпечити їм участь у літургійному житті.

Єзуїтський конвікт у Хирові зазнав руйнувань під час Першої світової війни. У 1921 році його відбудували, a з початком Другої світової війни та приходом радянської влади цей заклад конфіскували на користь військових.

Самбір

У Самборі отці-єзуїти спочатку заснували місійну станцію (1698-1702 рр.), потім резиденцію (1702-1869 pp.) і колегію (1764 1773 pp.). Водночас займалися душпастирською працею і створили при парафії різні мирянські релігійні братства. У 1702 році зорганізували школу, в якій навчали учнів граматики, поезії і риторики. Через чотири роки запровадили викладання морального богослов'я, a в 1729 році відкрили музичну школу.

Станіслав ( Івано-Франківськ)

У Станіславі отці з Товариства Ісуса заснували резиденцію (1715-1722 pp.) і колегію (1722-1773 pp.), a в 1716 році збудували костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Цю місійну працю вдалося здійснити завдяки пожертвам київського воєводи Йосифа Потоцького. Згодом, після скасування ордену, єзуїтський костел переобладнали на греко-католицьку церкву.

Чернівці

У Чернівцях орден зорганізував місійну працю завдяки підтримці архієпископа Зиґмунда Філінського. Спочатку єзуїти відкрили каплицю і створили Братство Вервиці, Братство доброї смерті, Апостольство молитви тощо. Потім збудували костел Найсолодшого Серця Ісуса (1891-1894 pp.), a біля нього - дім для резиденції в готичному стилі. У 1944 році, коли Чернівці анексував Радянський Союз, єзуїтів ув'язнили і вивезли до Росії.

2. Товариство Ісуса на території Центральної та Східної України

Дещо по-іншому розвивалася діяльність єзуїтів на території України, яка була підпорядкована Російській імперії. Перш за все виникали труднощі у двох головних питаннях - поширення єзуїтських місій і недопущення контролю над єзуїтськими навчальними закладами з боку державних університетів.

Київ

Київський воєвода Станіслав Жолкевський ще у 1608 році мав бажання відкрити у Києві єзуїтську колегію. Проте обставини склалися так, що лише у 1620 році єпископ Богуслав Окша-Радошевський запросив єзуїтів до Києва, але вони спочатку поселилися у Фастові та розпочали місійну працю. До Києва прибули аж у 1645 році, де тимчасово жили у монастирі бернардинів і займалися лише проповідництвом. Київський воєвода Ян Тишкевич купив для єзуїтів будинок із земельною ділянкою, який знаходився між монастирем бернардинів і Дніпром, a також призначив 30000 злотих для їхнього утримання й подальшого розвитку. Тоді до Києва прибуло ще кілька єзуїтів з Острога та Фастова. Спочатку вони відкрили школу риторики і поезії, потім філософії, a в 1647 році - колегію. При колегії працювала і бібліотека. Але у 1648 році Київ зайняли війська Богдана Хмельницького, тому наступного року колегія єзуїтів припинила своє існування.

Одеса

На півдні України, a зокрема в Одесі та навколишніх районах, щораз більше зростало число римо-католиків різних національностей. Папський нунцій, що перебував у Відні, запропонував уряду Росії запросити отців-єзуїтів для місійної праці. Одеський губернатор також не заперечував, і в 1802 році єзуїти відкрили в Одесі місійний осередок, збудували костел, a при ньому - парафіяльне училище.

У 1804 році ними було засновано чоловічий та жіночий пансіонати для дітей з шляхетних родин. Ці заклади отримали державне визнання. Зокрема в чоловічому пансіонаті запровадили підготовку до військової служби, тому згодом пансіонат отримав офіційну назву Одеський шляхетний інститут. Педагогічна формація цього закладу була спрямована на те, щоби виховати і дати освіту майбутнім військовим та державним чиновникам, отож програма навчання була ширша, ніж у гімназії. На останніх двох курсах інституту викладали філософію, юридичне право, комерцію і військові науки. Держава надала Одеському шляхетному інституту різні привілеї, наприклад - військова комісія була зобов'язана приймати без екзаменів випускників інституту на військову службу і через декілька місяців надавати їм звання офіцера.

Згодом Одеський шляхетний інститут перейменували в ліцей, який наслідував внутрішній характер і дух попереднього закладу. При ліцеї відкрили пансіонат у стилі єзуїтського конвікта, a учні поділялися на пансіонерів, тобто тих, що навчалися за кошт єзуїтів, і вільних слухачів. Навчальна програма ліцею складалася з різних курсів - обов'язкових і додаткових. На обов'язкових курсах вивчали граматику, латинську, російську, грецьку, французьку, італійську і німецьку мови, риторику, мистецтво, географію, статистику, фізику, історію, філософію, військові науки, a додатковими були юридичне право, політична економіка і педагогіка.

Житомир

Серед шляхтичів міста Романова, що біля Житомира, виникло бажання запросити єзуїтів для створення в їхньому місті місійного і навчального осередків. Один із шляхтичів - пан Ільїнський, звернувся до завідувача відділу іноземних віровизнань в Російській імперії князя Голіцина, щоби відкрити в Романові єзуїтську школу. B департаменті Голіцина і кабінеті імператора Олександра I дали згоду, і в 1818 році єзуїти прибули в Романово - збудували костел, школу і бібліотеку.

Півострів Крим

Перші єзуїти, які побували в Криму, походили з Польщі. Вони були або полоненими військовими капеланами, або представниками дипломатичних місій польського короля. Також і єзуїти з Константинополя відрядили свого співбрата Стефанія на місію в Крим. Він прибув у Бахчисарай до кримського хана із рекомендаціями від французького посла в Ту